Головна сторінка

Віртуальна подорож  :

 "Сторінками історії. День Соборності"

Сьогодні, 22 січня, у день проголошення в 1919 році Акта Злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, відзначається День Соборності України.

Це свято офіційно встановлене у 1999 році, враховуючи велике політичне та історичне значення об’єднання УНР і ЗУНР для утворення єдиної (соборної) української держави. У 2011 році День Соборності поєднали з Днем Свободи, що раніше відзначався 22 листопада, під назвою «День Соборності і Свободи України». Однак у 2014 році указом Президента свято було відновлено як День Соборності України.

В українському національному календарі дата 22 січня посідає одне з провідних місць. Так, саме 22 січня 1918 року Універсалом Центральної Ради було проголошено незалежність Української Народної Республіки. Роком пізніше, 22 січня 1919 року, у Києві на Софійській площі проголошено Акт Злуки (об’єднання) українських земель в єдину Україну, стверджувалось об’єднання двох тодішніх держав - УНР та ЗУНР, що постали на уламках Російської і Австро-Угорської імперій, - в єдину соборну Українську державу.

У тексті Акта Злуки утверджувалось: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка».

Однак об’єднання України відбулось суто символічно: вже через кілька тижнів після проголошення Акта Злуки більшовики захопили Київ, пізніше поляки окупували Східну Галичину, а Чехо-Словаччина - Закарпаття.

Перше святкування Соборності відбулось 22 січня 1939 року у Карпатській Україні (м. Хуст), на той час - автономній республіці Чехо-Словаччини. Цього дня під синьо-жовтими прапорами відбулась тридцятитисячна маніфестація населення, яке з’їхалось до столиці Карпатської України з усіх куточків краю згадати події 20-річної давнини.

Яскравим проявом єдності, прагнення українського народу до свободи, став «живий ланцюг», організований патріотичними силами 21 січня 1990 року з нагоди 71-ї річниці проголошення Акта Злуки. Мільйони тоді ще радянських українців узялись за руки від Києва до Львова, відзначаючи День Соборності.

В Україні щорічно 23 серпня святкують День державного прапора. Це свято має багату історію і свої традиції.

Історія свята 

На початку незалежності свято мало муніципальний характер і святкувалося лише в Києві 24 липня (саме цього дня у 1990 році синьо-жовтий прапор було піднято над столичною мерією). 

Після провалу путчу в Москві 23 серпня 1991 року група народних депутатів внесла синьо-жовтий прапор до сесійної зали Верховної Ради. Наступного дня було проголошено незалежність України, а історичний прапор відправили до музею Верховної Ради.

4 вересня 1991 року національний прапор України було піднято над будинком парламенту. 18 вересня 1991 року президія Верховної Ради України своєю постановою "Про прапор України" фактично надала синьо-жовтому біколору статус офіційного прапора країни. З цього дня під цим прапором працювали українські дипломатичні відомства, складали присягу військовики тощо.

28 січня 1992 року ВРУ прийняла постанову "Про затвердження державним прапором України національного прапора", яким вже офіційно затвердила "прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої - синього кольору, нижньої - жовтого кольору…"

Що стосується Дня державного прапора України, це свято було засновано в 2004 році указом другого президента України Леоніда Кучми.

Свято встановлено "…для вшанування багатовікової історії українського державотворення, державної символіки незалежної України та з метою виховання поваги громадян до державних символів України…"

У 2009 році тодішній президент Віктор Ющенко вніс до указу Кучми зміни, давши старт щорічній офіційній церемонії підняття прапора 23 серпня по всій Україні.

До речі, перше офіційне визнання синьо-жовтого прапора відбулося ще 22 березня 1918 року, коли Центральна Рада прийняла закон, затвердивши поєднання кольорів як прапор Української Народної Республіки.

Правильна назва прапора України

Варіантів та ідей, як правильно називати український прапор, безліч. Хтось називає прапор "жовто-блакитним", хтось - "жовто-синім", треті пропонують "перевернути" прапор.

За інформацією доктора історичних наук Андрія Гречила, перший законодавчий акт, який врегулював порядок кольорів на прапорі як синьо-жовтий, було прийнято 27 (14 за старим стилем) січня 1918 р. Під час дискусій про державні символи України в 1989–1991 рр. прапор також визначався як синьо-жовтий. Єдиною альтернативою для нього, яку відстоювали депутати-комуністи, була радянська символіка – червоно-блакитний прапор УРСР, або триколор з червоною смугою.

І все ж, згідно із законами геральдики, є правило, за яким кольори прапора зчитуються з герба, починаючи з гербової фігури і закінчуючи полем. Простіше кажучи, як правило, кольори читаються "зверху вниз".

У цьому місці повертаємося до офіційного опису прапора в постанові Верховної Ради 28 січня 1992 року. Там фігурують синій і жовтий кольори. Тобто український прапор повинен читатися як "синьо-жовтий". Хоча, звичайно, суперечок з цього приводу досі достатньо.

День Незалежності - державне свято України, яке відзначається щороку 24 серпня на честь ухвалення Верховною Радою УРСР Акта проголошення незалежності України, що прийнято вважати датою створення держави Україна в її сучасному вигляді.

Онлайн вікторина до Дня незалежності України "Чи знаєш ти Україну?"

Інформаційно-патріотична година до

Дня пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу
"Свіча пам'яті"

                                                 

      Операція радянських військ з вигнання нацистських окупантів з території Кримського півострова почалася 8 квітня 1944 року і завершилася в ніч на 13 травня. Ще до завершення боїв, 22 квітня в доповідній записці на ім’я Лаврентія Берії кримські татари були звинувачені в масовому дезертирстві з лав Червоної армії. 10 травня Берія в листі Сталіну повторив попередній закид, додавши до нього «зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу» та «небажаність подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». Також в листі була сформульована пропозиція виселити все кримськотатарське населення до Узбекистану.

Операція з депортації кримськотатарського населення розпочалася о 3 годині ранку 18 травня 1944 року і завершилася 20 травня. Для втілення примусового виселення кримських татар було залучено 32 тис. співробітників НКВД. Депортованим давалося на збори від кількох хвилин до півгодини. Формально дозволялося брати з собою особисті речі, посуд, побутовий інвентар та провізію в розрахунку до 500 кг на родину. В реальності ж депортованим вдавалося прихопити з собою в середньому 20-30 кг речей та продуктів. Абсолютна більшість майна залишалася і була конфіскована державою або потрапила до рук мародерів. Впродовж 2 днів кримських татар звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, звідки ешелонами відправляли на схід.

Під час головної хвилі депортації (18-20 травня) виселили 180 014 осіб, для перевезення яких використали 67 ешелонів. Крім того, 6 тис. мобілізованих військкоматами протягом квітня-травня кримськотатарських юнаків окремо відправили на наряди Головного управління формування резервів до Гурьєва (Атирау, Казахстан), Куйбишева та Рибінська, а ще 5 тис. кримських татар заслали на роботи до таборів тресту «Московуголь». Разом за перші два дні з Криму було депортовано 191 044 осіб. Окремо під час депортації було заарештовано 5989 осіб, звинувачених у співпраці з німцями, та іншого «антирадянського елементу». Вони потрапили до ГУЛАГу і в подальшому не враховувалися в загальних зведеннях про вигнанців.

У ході червневих депортацій болгар, вірмен, греків та «іноземних підданих» додатково було виселено 3141 кримського татарина, яким пощастило врятуватися в травні. Таким чином, загальна чисельність вигнаного з Криму корінного народу склала: 183 тис. осіб на загальне спецпоселення + 6 тис. у табори управління резервів + 6 тис. до ГУЛАГу + 5 тис. спецконтингенту для Московського вугільного тресту = 200 тисяч осіб. Серед дорослих спецпоселенців було також 2882 росіян, українців, циган, караїмів та представників інших національностей, яких було виселено через змішані шлюби.

Останній ешелон з депортованими прибув до Узбекистану 8 червня, певна частина кримських татар в дорозі загинула. Кількість таких за офіційними джерелами – 191 людина – викликає сумніви. Втім, навіть радянська статистика дозволяє простежити зменшення кількості вигнаного населення.

Відразу після перемоги над нацизмом розпочалася тотальна демобілізація кримських татар з лав Радянської армії. Протягом 1945-1946 рр. в трудові табори Сибіру та Уралу було направлено 8995 військовослужбовців, яким лише 1953 року дозволили возз’єднатися із родинами на засланні. Така сама доля спіткала і відзначених воїнів – навіть двічі Герою Радянського Союзу Амет-Хану Султану не дозволили повернутися до Криму. В усіх спецпоселенців-військових вилучалися військові квитки, їм заборонялося носити зброю. При цьому старші офіцери залишалися на службі, тоді як старші офіцери-політпрацівники та співробітники карних органів відправлялися на спецпоселення.

Постановою радянського уряду від 8 січня 1945 р. «Про правовий статус спецпоселенців» відзначалося, що спецпоселенці користуються усіма правами громадян СРСР, але при цьому вони не мали права самовільно залишати райони спецпоселення, визначені для них, голови родин повинні були щомісяця реєструватися у міліції, а всі зміни у сім’ях повинні були доповідатися міліції у триденний термін.

 Депортація мала катастрофічні наслідки для кримських татар в місцях заслання. Протягом року до завершення війни від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад 30 тис. кримських татар. Не меншої шкоди зазнало господарство Криму, позбавлене досвідчених працівників.

Метроном до Дня депортації кримськотатарського народу

Звичайним явищем були втечі з місць заслання. Особливого масштабу це явище набуло 1948 р., коли втекло 8692 кримських спецпоселенця, з яких було затримано 6295 і притягнуто до відповідальності 2645 осіб. Уряд уже 21 лютого 1948 р. спеціальною постановою «Про заслання, висилку і спецпоселення» зобов’язало МВС встановити режим повного припинення втеч. 28 листопада 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового і постійного поселення у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни» встановлювала довічний термін виселення і призначала 20-річне покарання примусовими роботами за втечу та 5 років – за переховування.

Радянський уряд 5 липня 1954 р. зняв з обліку спецпоселенців, які не досягли 16 років, а також молодь, прийняту на навчання до навчальних закладів. 13 липня 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР скасувала свій указ від 26 листопада 1948 р. про кримінальну відповідальність за втечу з місць заслання.

Відселені з Криму кримські татари були звільнені із спецпоселень на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 р. без права повернення в місця, звідки вони були вислані, та без повернення конфіскованого майна. Постанова Ради Міністрів УРСР від 15 грудня 1956 р. про розселення татар, німців, греків, болгар та вірмен, що раніше мешкали на території Кримської області і поверталися з місць поселення, визнавала неприпустимим їх повернення у Крим, а також вважала «недоцільним» розселення їх у Херсонській, Запорізькій, Миколаївській та Одеській областях.

Незважаючи на половинчастість ухвалених рішень, вони все-таки полегшили громадянське становище депортованих, позбавивши їх принизливих формальностей обліку. Це давало можливість і для переселення в інші місцевості СРСР, якою поодинокі депортовані змогли скористатися.

Політичні акції кримських татар (петиційна кампанія, створення політичних організацій, акції протесту, тощо) призвели до ще одного політичного успіху. 5 вересня 1967 р. Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму», який скасовував звинувачення у зраді кримських татар, але водночас проголошував нібито повне укоріненням кримських татар в Узбекистані. У січні ж 1974 р. Президія Верховної Ради СРСР скасувала заборону грекам, вірменам, болгарам та кримським татарам повертатися в Крим на колишні місця їхнього проживання.

У період після Указу 1967 р. державні органи СРСР та УРСР вдалися до іншої тактики протидії поверненню депортованих народів у Крим. Основним знаряддям її став контроль за поверненням у Крим колишніх депортованих осіб за допомогою інституту прописки (реєстрації). Особам, які намагалися повернутися на законних підставах, органи внутрішніх справ утруднювали або й унеможливлювали придбання житла. Також вони ускладнювали процес прописки або відмовляли в ній. За перебування в Криму без прописки їх у судовому порядку, а то й силоміць видворяли з півострова. Будь-які прояви протесту, спровоковані цими діями, неухильно гасилися судовими органами.

Водночас, починаючи з 1968 р., влада пішла на організацію репатріації через так звані оргнабори. 1969 р. цим шляхом до Криму повернулося 104 сім’ї, 1970 – 45 сімей, 1971 – 65 сімей. При цьому, через доскіпливі перевірки кандидатів на переселення, не виконувався навіть мізерний план.

Кримські татари переселялися і самостійно. Наприкінці кінці 60 – поч. 70-х рр. до Криму прибуло 195 сімей (3496 осіб). Крім того, депортовані селилися й у інших областях Української РСР, зокрема Херсонській області – 1541 чол., Запорізькій – 1063, Донецькій – 633, Одеській – 61. На 1 травня 1973 р. в республіці проживало 6874 представника кримських татар.

14 листопада 1989 р. Верховна Рада СРСР  прийняла Декларацію «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, підданих примусовому переселенню, і забезпечення їх прав», а 7 березня 1991 року – Постанову «Про скасування законодавчих актів у зв’язку з Декларацією Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року «Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусового переселення, та забезпечення їхніх прав». Відтак, відновлення за рахунок держави майнового та іншого стану репатріантів, до того, яким він був до моменту депортації, набуло необхідної легітимності.

Україна ніколи не відмовлялася від визнання актів органів колишнього СРСР щодо відновлення прав депортованих, а з часу проголошення незалежності взяла на себе повну відповідальність за долю всіх своїх громадян, включно з тими, що повертаються на її територію з місць депортації.

Перегляд фільму "Хайтарма"

Виховна година присвячена до 75 річниці

Перемоги над нацизмом у Європі.

«Роль партизанського руху в часи Другої світової війни» (11 клас)

Мета: розширити знання учнів про партизанський рух в Україні, героїв партизанського руху; розвивати образне мислення; виховувати патріотичні почуття, гуманізм, любов до України, пошану до тих, хто боровся за Батьківщину.

Обладнання: репродукції картин про партизанський рух в Україні, про Другу світову війну; фотографії ветеранів партизанського руху.

Розповідь учителя.

Друга світова війна стала найбільш кривавою і жорстокою в історії людства у війні взяли участь 80 % людства, бойові дії велися у 2/3 існуючих на той момент держав. Війна розпочалася 1 вересня 1939 року із вторгнення військ нацистської Німеччини до Польщі, а завершилася 2 вересня 1945-го беззастережною капітуляцією Японії. Під час війни були здійснені найбільші в історії злочини проти людства (зокрема, Голокост), а також уперше і востаннє використана атомна зброя. До армій ворожих сторін було залучено понад 110 мільйонів солдатів, загальні втрати військових та цивільного населення складають від 50 до 85 мільйонів осіб. За результатами війни було створено ООН (Україна – один із засновниць) і сформовано нову систему міжнародних відносин.

Подивиться відео  «Друга світова війна» 

 Найважчі та найжорстокіші випробування випали на долю нашого народу у роки Другої світової війни. Мільйони українців пройшли крізь це пекло і не скорилися. З почуттям безмежної подяки й любові ми віддаємо данину поваги ветеранам антифашистського опору: колишнім підпільникам і партизанам, захисникам і визволителям рідної землі.

Партизани та підпільники у період Великої Вітчизняної Війни працювали в тилу, виявляли таємну інформацію про ворога, шпигували, вирішували воєнні задачі, які ставили перед ними командування армії. Вони мінували залізничні дороги, по яким ворог переправляв свої війська, підривали фашистські заводи, на яких виготовляли воєнне оснащення: зброю, техніку і т.п. Таким чином партизани зробили неоціненний внесок у велику Перемогу над фашизмом, відновленням історичної справедливості щодо масової участі українського народу у визвольній боротьбі проти гітлерівської навали.

           У роки Великої Вітчизняної війни в тилу вермахта діяло більше 6 тисяч партизанських загонів і підпільних груп загальною кількістю близько 1 млн. людей. Приблизно, кожний п’ятий із них був удостоєний державних нагород СРСР, а 223–м були присвоєні звання Героя Радянського Союзу.

        Понад п'ятсот з'єднань та сотні загонів і груп народних месників діяли в тилу ворога. Яскравою сторінкою тієї боротьби були дії партизанського з'єднання Олексія Федорова. Велику роль у розгортанні партизанського руху проти окупантів зіграли рейди Сидора Ковпака. 

У 1941-1942 роках з'єднання Ковпака здійснило рейди в тилу ворога по Сумській, Курській, Орловській та Брянській областях. У 1942-1943 роках - по Волинській, Житомирській, Київській, Гомельській, Пінській, Рівненській областях. 12 червня 1943 року почався легендарний …

Перегляньте відео "Карпатський рейд Ковпака: правда і міфи"

У 1943 році пройшли також рейди менших загонів радянських партизанів: М. Наумова (на півдні Україні), Н. Мельника та О. Федорова (Правобережжя й Волинь). 

Партизанським формуванням розвідувального типу був загін Д. Медвєдєва, який діяв на Волині (частково на Львівщині та Грубешівщині) у 1942—1944 роках і виконав ряд терористичних актів проти окупантів, зокрема, убивство розвідником Миколою Кузнецовим у Львові віце-губернатора Бауера.

Після визволення України від фашистів та їх союзників партизани вели бої спільно з радянською армією, а згодом перейшли переважно у Польщу (частина на Словаччину), де відзначилася партизанська дивізія під командуванням П. Вершигори. Український партизанський штаб проіснував до 1 червня 1945 року; в кінці війни він керував радянськими партизанами у Польщі і Словаччині.

Окрему групу радянських партизанів в Україні становили невеликі загони та комсомольські підпільні групи, що виникали стихійно: «Молода Гвардія» на Донбасі, підпілля у Вінниці, загін капітана Кудрі у районі Диканьківських лісів та уздовж Ворскли. Майже 30 тисяч учасників руху опору загинуло або потрапило в табори смерті.

Давайте пригадаємо тих хто загинув під час війни. Хвилина мовчання

Дії партизанських загонів та підпільних організацій у роки Великої Вітчизняної війни нанесли непоправні збитки живій силі, інфраструктурі та техніці противника, здійснили неоціненний внесок у наближення Великої Перемоги над фашистами та їх союзниками.

Ще з радянських часів подвиг партизан-підпільників увічнюють у багатьох населених пунктах України пам'ятники, історичні музеї, музеї партизанської слави. Є такий музей і в нашому селищі.

    Пам’ять… Вона нетлінна й вічна. Вона дивиться на нас зі старих фронтових фотографій, тих речей, які зберігають колишні партизани, і не дає потьмяніти жодній героїчній сторінці перемоги над фашизмом. А ми, молоде покоління, про їхні бойові подвиги, їхнє героїчне життя можемо дізнатися сьогодні тільки з їхніх розповідей, кінофільмів, творів художньої літератури.

      Наш обов’язок –  згадувати про них не тільки в свята, а кожного дня пам’ятати про тих, хто кував цю перемогу, хто загинув у цій страшній війні.

Це цікаво знати

Довідка про мак пам’яті. Квітка маку в українській традиції

В українській міфології мак має дуже багато значень. Це символ сонця, безкінечності буття й життєвої скороминущості, пишної краси, волі, гордості, сну, отрути, оберегу від нечистої сили, а також хлопця-козака, крові, смерті. Ця квітка часто згадується в українських народних піснях та думах, особливо козацької доби. 

З народної творчості мак у такому символічному значенні перейшов у художню літературу.

 Символ пам’яті у світі

Його появу пов’язують із віршами двох людей: канадського військового лікаря Джона МакКрея та представниці Християнської асоціації молодих жінок Мойни Майкл. Перший під враженням боїв у Бельгії у 1915 році написав твір “На полях Фландрії”, що починався словами: “На полях Фландрії розквітли маки Між хрестами ряд за рядом”. Друга – 1918 року написала вірша “Ми збережемо віру”, в якому обіцяла носити червоний мак у пам’ять про загиблих. Саме Мойні Майкл у листопаді того ж року причепила червоний шовковий мак на пальто.

У 1920 році Національний Американський легіон прийняв маки як офіційний символ, а в 1921-му червоні маки стали емблемою Королівського Британського легіону. В Польщі червоні маки є символом перемоги 11–18 травня 1944 року Другого корпусу генерала Андерса в боях за гору Монте-Кассіно в Італії.

Ще більше про події Другої світової війни можна дізнатися ...

Атомний Вій опустив бетонні повіки. 

Коло окреслив навколо себе страшне. 

Чому Звізда-Полин упала в наші ріки?! 

Хто сіяв цю біду і хто її пожне?

Хто нас образив, знівечив, обжер?

Яка орда нам гідність притоптала?

Якщо наука потребує жертв, — 

чому ж не вас вона перековтала?!

Загидили ліси і землю занедбали. 
Поставили АЕС в верхів'ї трьох річок.

То хто ж ви є, злочинці, канібали?! 

Ударив чорний дзвін. І досить балачок.

 В яких лісах іще ви забарложені?

Що яничари ще занапастять?

І мертві, і живі, і ненароджені 

нікого з вас довіку не простять!

Ліна Костенко

Презентація "Чорнобильська катастрофа"

День Героїв Небесної Сотні — пам'ятний день, що відзначається в Україні 20 лютого на вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам'яті Героїв Небесної Сотні.

11 квітня - Міжнародний день визволення

в'язнів нацистських концтаборів

В Україні зафіксовано майже 300 місць масових страт населення. Діяло 180 концтаборів і 50 гетто. 

Голодом і насильством в Україні винищено 4,5 млн. осіб. Усьго протягом 1941-1944 рр. з України на каторжні роботи до Німеччини вивезено 2,5 млн. чоловік.

Найбільшими місцями загибелі мирних громадян були Бабин Яр у Києві, Дробицький Яр у Харкові, Домінівка і Богданівка на Одещині.

 Давайте пригадаємо, як це було...